Мене врятувала Матрьона Іванівна Адамович. Коли почалася війна, я жила на дачі під Мінськом, в селі Дрозди, зі своєю сестрою Анею (дванадцяти років) і нашою нянею Матрьоною Іванівною Адамович. Мені було два роки. Як і всі працюючі батьки, мама й тато відвідували нас по неділях. Моя мама, Ріва Соломонівна Ходакова, лікар за фахом, знаходилася на фронті з перших днів війни. Наш тато, Наум Л. Фінкельштейн, зміг відвезти нас лише до містечка Орша, тому що повинен був з'явитися до призовної комісії за місцем прописки. Він загинув восени 1941 року в боях під Могильовом.
Звичайно, я не пам'ятаю початку війни. Майже все, що я знаю, я почула від Матрьони Іванівни. Вона швидко зрозуміла, що вижити з двома єврейськими дітьми в Орші, яку вже окупували нацисти, буде неможливо, тому вирушила з нами в путь, в основному ми йшли пішки, у пошуках більш спокійного місця. Іноді незнайомці жаліли нас і підвозили на своїх возах. Коли ми дісталися села Горбацевичи, нас забрали до себе Іван і Агата Васильчонки. Ці добрі люди прийняли нас у себе вдома, бо мали золоте серце, адже в нас не було грошей, щоб заплатити їм за житло та їжу. Як і більшість біженців, ми виїхали ні з чим, коли на наші голови почали падати німецькі бомби. Але найголовніше, що Васильчонки ризикували своїм життям! Уже тоді було зрозуміло, що нацисти страчують не лише євреїв, а й тих, хто наважиться їх ховати або просто не вкаже нацистам на людей, які потенційно можуть виявитися євреями. З перших днів Матрьона Іванівна допомагала Агаті по господарству — вона вміла робити все: жати, косити, доїти корів, виконувати всі інші сільськогосподарські роботи. Пізніше вона також працювала в різних людей у цьому селі, за що їй платили в основному їжею. Деякі жителі села швидко зрозуміли, що ми з Анею єврейські діти, і донесли про це німецькому коменданту. На щастя, староста цього села на прізвище Пантюх був чудовою людиною. Я не пам'ятаю ані його ім'я, ані ім'я його дружини, але ця неймовірна жінка прибігла до нашої господині Агати й попередила, що до них йдуть німецькі поліцейські з ордером на обшук. Ми втекли до лісу. Наступного разу, коли Агату попередили, вона сховала нас у льосі під картоплею. Ситуація була тривожною: якщо б нас знайшли, то вбили б і нас, і наших господарів. Було вирішено, що донька господаря, Анна Васильчонок, яка була знайома з партизанами, відведе до них мою сестру Аню.
Після того, як Аня пішла від нас, нас більше не турбували, особливо після того, як Матрьона Іванівна похрестила мене в православній церкві, видавши за власну дитину. Приблизно через рік наша Аня померла «смертю героя, виконавши завдання, доручене їй командиром партизанського загону». Принаймні так було написано в довідці, виданій нашій мамі в 1945 році штабом партизанського руху. Яке завдання доручили нашій Ані, якій було лише тринадцять? Тільки Бог знає.
Після звільнення Білорусі моя мама, яка залишилася живою і зустріла кінець війни в Берліні, знайшла нас за допомогою сестри Матрьони Іванівни, Анни Іванівни, яка жила в селі Глиснівка (пізніше перейменоване в Борки), у Полоцькому районі Вітебської області. На той час Анна Іванівна вже знала наше місцезнаходження. У 1945 році маму демобілізували, вона приїхала за нами, і ми повернулися в рідний Мінськ. Пізніше мама вдруге вийде заміж, і Матрьона Іванівна доглядатиме мою нову зведену сестру Світлану, яка народиться в 1947 році. Коли заміж вийду я, Матрьона Іванівна переїде до мене й виховуватиме мою дочку Катю. До самої смерті Матрьона Іванівна була не просто рівноправним членом нашої сім'ї, а й найулюбленішою і найдорожчою людиною для нас. Матрьона Іванівна Адамович померла 6 серпня 1986 року у віці дев'яноста трьох років. Їй посмертно було присвоєно звання Праведника народів світу.
Пам'ятна дошка з її ім'ям була встановлена в Музейно-освітньому центрі Голокосту Іллінойсу
Написано Зоєю Никифорович, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
