Там був колодязь, велика глибока яма без води, розташована на околиці села Кам'яний Брід. Туди скидали євреїв із села — як мертвих, так і живих. Це був наш місцевий «Бабин Яр». Моїх батьків і мого брата Якова (1926 р.н.) кинули в ту яму. Мене врятувала українська жінка Яніна Виговська. Вона наражала себе на страшну небезпеку, ховаючи мене. Вона взяла мене за руку й вивела на дорогу, що вела до міста Новоград-Волинський. Вона озирнулася і сказала: «Ти не схожа на жидовочку [єврейку]. Ти дуже добре говориш українською, тому відтепер ти сільська дівчинка. Ховатися не варто. Але тобі слід забути, що ти єврейка. А головне, не плач, коли згадаєш про свою гірку долю. Зараз усюди війна. Багато горя і жорстокості навколо. Пам'ятай: ти з дитячого будинку. Що стосується прізвища та імені, то вибери собі ім'я та прізвище». Вона обійняла, поцілувала мене й сказала: «Нехай Бог буде з тобою!»

Найважчим випробуванням для мене було не плакати й забути минуле. Пішки я дісталася міста Корець Рівненської області. Я зайшла в місто на світанку. Німецькі патрулі були всюди, спостерігали за перехожими. Куди мені було податися? До поліції? Вони б відправили мене до Німеччини на примусові роботи або в гетто. Потрібно було покинути місто. Я блукала вулицями без жодного плану. Я відчувала себе дуже виснаженою і голодною. Нарешті я вийшла за межі міста. Удалині я побачила приватні фермерські будинки. Я вирішила постукати в кожні двері й спитати, чи немає в них роботи для мене. Перші, до кого я постукала, зустріли «сироту з дитячого будинку» зовсім непривітно. Я продовжувала ходити від хати до хати.

В одному з будинків до мене вийшла жінка, Федося Сухаревська, яка тримала на руках хлопчика. «Хто ти така?» — запитала вона. «Я з дитячого будинку». Вона спитала: «Совєтка?» Я відповіла, що так. «Чи не жидовочка випадково?» — наполегливо запитала вона. Я сказала: «Ні, я українка». Жінка кудись пішла й повернулася зі шматком хліба з беконом. «Їж!» — сказала вона. «Ні, дякую», — я відмовилась. «Чи можете ви допомогти мені з роботою? Я можу робити все, що завгодно».

«Гаразд», — сказала вона. — Залишайся. Гріх кидати напризволяще сиротинку. Залишайся з нами, будеш у нас нянею. Незабаром прийде Ян, і ми вирішимо, що з тобою робити. Правда, він не любить совєти».

Я сказала, що мені вони теж не подобаються, і що в 1939 році вони застрелили мого брата, священика. «Мене звуть Ліда, батька — Іван, а маму — Марія», — збрехала я.

Коли приїхав господар будинку, Федося сказав йому: «Яне, Бог нагородить нас за те, що ми прихистили сироту. Та й піклуватися про наших трьох дітей буде кому».

«Роби, як тобі заманеться», — погодився господар будинку.

Федося сказала мені роздягнутися. Побачивши моє тіло, вона розплакалася і перехрестилася. Потім вона спалила одяг, помила мене, відрізала волосся і дала чисту одежу. Мені було цікаво, чому мені не хотілося плакати. Моє серце наче скам'яніло, я стала байдужою до всього. У той день дівчинка на ім'я Ріва Валицька перестала існувати, а натомість народилася інша — Ліда Шаргородська. Федося дала мені хустку й сказала: «Зніматимеш її тільки вночі. Завтра ми підемо реєструватися в поліцію. Раз на місяць ми доповідатимемо у поліцейському відділенні».

У поліцейському відділенні Федося сказала: «Вона з дитячого будинку. Вона буде моєю економкою. Видайте їй документи». Я дивилася на поліцейського без будь-якого остраху, з повною байдужістю. Я не Ріва Валицька. Я склала свій перший іспит: Федося повірила мені. Поліцай видав мені сертифікат. Німець поставив печатку й підписав документ. Ми вийшли з відділення. Я молилася Богу, щоб у майбутньому в мене все склалося добре.

Війна тільки почалася. Це була зима 1941 року. Мені було чотирнадцять років.

Написано Рівою Валицькою, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017