Перед Другою світовою війною наша сім'я жила в невеличкому містечку (штетлі) Любар, розташованому на південному заході від Житомира, Україна. У мене немає жодного фото моїх батьків. Єдине фото з довоєнного життя, яке в мене залишилося, — це спільне фото учнів другого класу єврейської школи. Колись це був мій клас. Пізніше цю школу закрили, перетворивши її на російську. Я продовжував там вчитися, але потім змінив місце навчання і закінчив Новолюбарську українську школу.
У різний час після війни наш друг Анатолій Кантор зв'язувався з усіма нами — тими, хто вижив. Багато років поспіль він збирав нас на тому місці, де були вбиті наші батьки й родичі. Ми зустрічалися в Києві, а потім їхали автобусом до Любаря. Там ми згадували тих, кого втратили. Пам'ятника в Любарі не було. Багато років ми намагалися встановити його, але місцеві чиновники були проти. Вони сімялися з нас і говорили, що це неможливо, щоб чотири тисячі людей не чинили опору й дозволяли себе вбивати, хоча знали, що всі ці жертви — це люди похилого віку, жінки й діти. За всіма ними спостерігали через приціл кулеметів. Тільки антисеміти можуть думати так, як думали ті місцеві чиновники. Ми звертались із клопотаннями до з'їзду Комуністичної партії, але завжди отримували відмови. Врешті-решт пам'ятник було встановлено в 1975 році. Але смерть чотирьох тисяч євреїв так і не визнали. Текст присвяти пам'ятника містив лише такі слова: «Радянському народу, жертвам фашизму».
Хотілося б розповісти про початок війни. 17 червня 1941 року в нас була випускна церемонія, на якій ми отримали свої атестати про отримання повної загальної середньої освіти. Мій диплом був дуже красивим, але зараз у мене залишилася лише його копія. Війна почалася в неділю, 22 червня. Уся молодь зібралася в Будинку піонерів. Нас готували до підпілля на випадок, якщо прийдуть німці. Але потім, коли Червона армія почала відступати, нас призвали до армії. Відібрали тридцять юнаків і відправили на медогляд. Керівником цього підрозділу призначили українця на прізвище Левадний. Пізніше він стане зрадником і втече до німців.
Ми отримали наказ їхати на залізничну станцію Гребінки. У Любарі не було залізниці. Найближча станція була у Печанівці, за 20 кілометрів звідти (приблизно 12,5 миль), але вона була захоплена ворогом. Тож ми пішли до Чуднова й по дорозі зустрічали багатьох біженців. Вони казали, що нам доведеться повернутися до Любаря. Дехто з нас пішов за ними, але я думав, що це буде дезертирством. З нашого підрозділу залишилося лише п'ятеро.
Евакуації з Любаря не було організовано. Крім того, багато людей думали, що оскільки німці не чіпали євреїв під час Першої світової війни, вони й зараз не завдадуть жодної шкоди. Тож мої батьки залишилися в місті з нашим 85-річним дідусем, моїм молодшим братом і двома сестрами тринадцяти і чотирьох років. Я покинув Любар 5 липня, а 9 липня туди зайшли німці.
У Любарі був дитячий будинок. Він розміщувався в колишньому католицькому соборі. Комуністи зняли хрести із цієї будівлі ще в 1920-х роках. Німці заштовхали всіх євреїв в ту будівлю. На жаль, багато місцевих українців допомагали нацистам, німці видавали їм зброю. Ці поліцаї знущалися над євреями, ґвалтували молодих жінок, а потім відправляли їх до концтабору, де вони гинули в газових камерах. Але багатьох людей розстріляли прямо на місці. 13 і 14 липня німці відібрали найздоровіших людей, тих, хто, на їхню думку, міг би чинити опір, і розстріляли. Я більше ніколи не бачив свою сім'ю.
Написано Михайлом Земляком, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
