Яд Вашем надав титул Праведника народів світу кільком тисячам людей з країн колишнього Радянського Союзу. Праведники Михайло й Анастасія Капустинські (з Білорусі) врятували мешканця мінського гетто Евеля Соршера, який уникнув смерті й втік. З березня по грудень 1942 року сім'я Капустинських переховувала Евеля у своєму будинку в селі Боровляни, що знаходиться в одинадцяти кілометрах від Мінська. Ось їхня історія:
Нацисти переселили близько двохсот євреїв у наше село Боровляни. Посадили їх у великий старий сарай. Більшість з них були дорослими й літніми людьми. Євреїв відправляли на рабську працю, а потім нещадно розстрілювали. Багато кого вбивали прямо в селі, по дорозі на роботу або на зворотному шляху. Багато євреїв кудись забрали, а незабаром їх зовсім не стало.
Німці не щадили місцевих жителів. Вони могли вбити кого завгодно, в будь-який час, просто так. Коли їм щось не подобалося, вони стріляли. У таких умовах ми прожили три роки окупації.
Одного разу в березні 1942 року, коли вже було темно, хтось підійшов до нашого будинку й тихенько постукав у вікно. Це був Евель Соршер. Мій чоловік Міша затягнув його в кімнату. Евеля важко було впізнати. Одягнений в лахміття, він був страшенно брудний і худий, його волосся заросло. Міша сказав: «Настю, нагрій трохи води. Якщо хтось його побачить, то здогадається, що це єврей, який втік з гетто».
Я нагріла води. Міша допоміг Евелю помитися, а потім поголив його і дав йому чистий одяг. Ми також нагодували хлопця. Він був такий виснажений і слабкий і не міг говорити. Евелю поступово ставало краще. Він розповів нам про свої страждання в гетто: як він увесь час був голодний і скільки разів його нещадно били. Нарешті німці повели його на розстріл, але, на щастя, він втік. Неймовірно, що він вижив. Він був ще зовсім маленьким хлопчиком.
Ми приховували Евеля до грудня 1942 року — у льосі, на горищі або в сараї. Ми завжди боялися, що або німці, або наші сусіди викриють нашу таємницю. Нацисти розстрілювали цілі сім'ї за те, що ті укривали євреїв, іноді навіть цілі села. Німці ходили вулицями й могли увірватися в будь-який будинок, оглянути всі куточки й забрати все, що їм подобалося, або вбити будь-кого, хто їм не подобався.
У грудні стало зрозуміло, що далі приховувати Евеля вже неможливо. Нацисти почали влаштовувати облави на селян — вони шукали партизанів і євреїв. Міша сказав: «Ну, що ми робитимемо, Евелю? Це стало занадто небезпечним для тебе й для нас». Евель довго не думав. Він не хотів завдавати нам неприємностей. Він сказав: «Я дочекаюся темряви й піду. Я спробую дістатися лінії фронту». Ми зібрали йому їжу й куртку в дорогу й обійняли його на прощання зі сльозами на очах. Адже він був нам такий же дорогий, як і наш власний син. Ми не очікували, що побачимо його знову.
3 липня 1944 року прийшло довгоочікуване звільнення. Нас звільнили. Чоловіка відразу відправили на фронт. Мої діти, Борис і Валя, залишилися в селі. Міша був поранений на фронті й повернувся в серпні 1945 року. Після його тривалого відновлення в лікарні ми вирішили поїхати в Мінськ. Місто було повністю зруйноване, але там усе ще було набагато більше можливостей. Нам дали землю для будівництва будинку на вулиці Добролюбова, недалеко від того місця, де жили Соршери. Їхній будинок дивом пережив війну, і вони повернулися туди.
Міша знову почав працювати слюсарем швейних машин на заводі «20-ти років Жовтня», а Евель, який також був слюсарем, працював у кооперативі «Пролетарій». Наша дружба відновилася. Усі свята, дні народження, весілля Евеля і Дори ми святкували разом. Ми часто зустрічалися, щоб просто поговорити й згадати, що ми пережили разом.
Батьки Евеля завжди дякували нам за порятунок сина. Ми робили це абсолютно щиро, з любові до нього й від усієї душі. Ми самі багато пережили в житті й тому розуміли й співчували горю інших.
Написано Анастасією Капустинською, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
