Я служив на плавучій базі підводних човнів, коли почалася війна. Пасажирський лайнер «Волга» був переобладнаний у плавучу базу. Корабель входив до складу 1-ї підводної бригади Чорноморського флоту.

19 серпня 1941 року Штаб Верховного головнокомандувача сформував Одеський оборонний район на чолі з адміралом Г. В. Жуковим. Для оборони міста були сформовані два полки військово-морського флоту і кілька загонів матросів. Я зголосився ввійти до складу першого полку, який налічував 800 солдат. Майор Потапов був призначений командиром. Ми зайняли оборонну позицію на західному напрямку біля залізничної станції Роздільна.

Вороги називали нас «чорними дияволами» не тому, що ми носили штани-кльош, чорні бушлати й безкозирики, а тому, що ми проявляли величезну хоробрість, мужньо ставали до бою врукопашну й билися, як звірі. Траплялося, що майор Потапов відправляв нас у бій по кілька разів на день.

Румуни боялися нас і відмовилися виходити на бій врукопашну. Вони покинули свої найближчі окопи. Ми здобули кілька трофеїв і повернулися до своїх окопів. Це називалося активною обороною. Але ми все ще зазнавали втрат від ворожого вогню. Під час однієї з атак я отримав травму голови.

Після двох тижнів у медичному батальйоні я поспішив повернутися до свого загону, але прибувши туди, не знайшов їх на місці. Я почав ставити питання. Ніхто не міг дати мені жодних пояснень, поки я не натрапив на командний пункт. Командир перевірив мої документи й пояснив: «Матросе, твій полк пішов далі. Твій командир отримав важке поранення і був відправлений у шпиталь. Решта твого загону, два десятки бійців, розкидані по нашому піхотному укріпленню. Ми зараз знайдемо посаду й для тебе. Ти вмієш управлятися з кулеметом «Максим»?

«Я користувався ним на передовій», - відповів я йому.

«Чудово, — сказав він. — Призначаю тебе командиром кулеметної роти». Потім він віддав наказ внести мене до відповідних списків, щоб я мав доступ до всіх надбавок. Ми щойно почали знайомитися і ледве навчилися користуватися кулеметами, коли надійшов наказ евакуюватися в Крим, щоб укріпити оборону там.

Сімдесят три дні героїчної оборони Одеси закінчилися 16 жовтня. У той день нам вдалося потрапити на останній корабель «Кубань», який прямував до Севастополя. 25 жовтня наш підрозділ брав участь у запеклому бою на закріплених позиціях поблизу населеного пункту Воронцовка. Місцевість була болотистою, будувати окопи не було де. Ми знаходилися під безперервним ворожим вогнем. Під час наступної зміни варти я допомагав першому із загону нести кулемет. Його помічника було вбито. Ми повзли в багнюці, аж раптом у мене оніміла права рука, і я втратив свідомість. Ворожа куля пройшла через моє ліве плече й зачепила хребет. До тями я прийшов, лежачи у вирві від міни. Поруч зі мною лежав командир підрозділу, в якого відірвало ногу вище коліна. Кров. Тиша. Я не чув ні звуків бою, ні голосів.

Я не знав, чи дякувати тому, хто затягнув нас у цю вирву, чи проклинати за те, що залишив нас там помирати. Щоб уникнути страждань і полону, я хотів застрелитися, але не зміг дотягнутися до свого пістолета й знову втратив свідомість. Я прийшов до тями, коли почало темніти. Я почув російську мову. Я хотів покликати на допомогу, але міг лише голосно стогнати. Червоноармієць із гвинтівкою через плече зупинився над вирвою і запитав: «Що ви тут робите, солдати?».

Я зібрався із силами й пожартував: «Ми призначили побачення, але дівчата сильно запізнюються».

Він спустився до вирви, оцінив наш стан, похитав головою і стурбовано сказав: «Хлопці, вам потрібна невідкладна допомога. Але, на жаль, тут немає ані телефонів, ані транспортних засобів. Нас оточує болото. Німці поруч, але ті виродки не допоможуть».

Він почав кликати чоловіків, які знали місцевість, але вони вирішили не залишатися. Червоноармієць з огидою махнув рукою, закинув мого сусіда собі на спину й запитав: «Як тебе звати, шановний, і звідки ти?».

«Мене звати Володимир, — відповів я. — Я з Тбілісі».

«Ми майже земляки, — сказав він. — Я зі Степанакерту. Чекай мене, Володя-джан. Я повернуся за тобою відразу ж, як віднесу його. Слово чоловіка. Зрозумів? Зачекай».

І він зник у темряві. За його вимовою і акцентом я зрозумів, що він вірменин. Чесно кажучи, я не вірив, що він повернеться і зможе знайти цю вирву вночі. Тут, мабуть, була незліченна кількість таких ям. Моє становище було абсолютно жалюгідним. Я не міг рухати правою рукою і правою ногою. Поворухнувшись, я втрачав свідомість через біль у спині. Мій одяг був геть мокрим, а холодний північний вітер обіцяв мороз вночі. Від болю і холоду я втратив свідомість, а коли прийшов до тями, то почав втрачати й надію. На щастя, останній промінчик надії ще не згас у мені. І справді надія вмирає останньою.

Після опівночі я відчув, що хтось потряс мене, щоб розбудити. Це був мій «Джан». У мене не було сил подякувати йому або навіть запитати його ім'я. Він закинув мене на спину й ніс приблизно два з половиною кілометри до того місця, де стояли брички для поранених і загиблих. Він поклав мене до поранених, витер піт з обличчя, потиснув мені руку й сказав: «Лікарі скоро подбають про тебе. А дівчата чекатимуть тебе на побаченнях, Володя-джан».

Можливо, він ще щось сказав, але я втратив свідомість. Я прокинувся після того, як мені зробили перев'язку. Я проходив лікування в Туапсе, Баку й Тбілісі. Я вилікував параліч і повернувся на службу на плавучу базу «Волга». У складі команди підводного човна я полював на ворожі кораблі.

Різні події траплялися зі мною під час війни й протягом мого довгого життя після. Але найяскравіший і найзворушливіший спогад, який я маю, — це той благородний сміливий незнайомець, який врятував мого друга й мене. Я не знав його імені, тому так і не зміг його знайти. Але я ніколи про нього не забував. Він назавжди залишиться героєм для мене, а його «слово чоловіка» — найурочистішою клятвою і непорушною обіцянкою.

Після закінчення війни кожного Дня Перемоги я піднімав келих за свого рятівника. Ви мені не вірите? Слово чоловіка! Для мене це священно.

Написано Володимиром Ковачем, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017