Мені було десять років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Ми отримали дуже тривожні новини з передової, і наша родина почала думати про евакуацію з Києва, України. Мій дядько (зять моєї матері) Міша Хазанович і наш сусід Гриша Богуславський обговорили з нами процес евакуації. Обидва користувалися великою повагою в нашому житловому кооперативі, тому не лише наша сім'я, а й дві інші родини, в яких не було чоловіків, попросили Мішу й Гришу очолити групу. Громадський транспорт на той час уже не працював, тому вони знайшли візника з великою бричкою. На бричці везли речі й малечу, дорослі йшли пішки. Уся група складалася з двох літніх чоловіків, семи дітей і дев'яти жінок —вісімнадцять осіб загалом.
Коли ми приїхали на вантажний вокзал Києва, то побачили військовий потяг, що розвантажувався. Ним перевозили коней, але щойно солдати вивели тварин з вагонів, почалася повітряна атака. Ми сховалися під потягом і прислухалися до звуків бомбардувань. Було страшно. Після того, як атака скінчилася, ми вийшли з укриття, почистили один із вагонів, в якому їхали коні, і завантажили туди свої речі. Потяг почав рухатися. На першому залізничному вузлі ми побачили обгорілі вагони. До нашого приїзду німці бомбили цю станцію. Усіх дорослих і дітей, які могли працювати, попросили долучитися до розчищення залізничної колії, після чого потяг одразу ж відправили далі, побоюючись повторної атаки. Після декількох зупинок під час авіаударів ми прибули до села Нижня Сироватка в Сумській області, де нашу групу посадили у вози й привезли до найближчого колгоспу . Ми провели там кілька днів. Ми часто бачили, як фашистські бомбордувальники летіли в сторону Харкова.
Звідти нам довелося вирушити далі, тому що ворог швидко наближався. Ми знайшли віз, який знову відвіз нас на вокзал. Там ми домовились із зчіплювачами, які крадькома привели нас до поїзда і вказали на певний вагон, в який ми й сіли. Ми не відкривали дверей під час зупинок поїздів на станціях, бо боялися, що нас знайдуть і висадять. Ми зайняли вагон Пульмана, набитий мішками із сіллю. Один кут вагона слугував нам туалетом, в іншому ми облаштувалися. Ми відчиняли двері вагона, щоб провітрювати його тільки, коли він був у русі. Перед зупинкою потяга двері знову зачинялися. У нас було мало їжі, ми потроху їли картоплю й хліб, які селяни склали нам у дорогу. На одній зі станцій нас викрили й висадили з потяга. Нам сказали, що сіль вважається стратегічним продуктом, і тому ми не можемо їхати поруч із цим вантажем.
Однак нам знову пощастило. Нам дозволили сісти в товарний потяг з відкритою платформою. На схід вивозили якесь обладнання, і для нас знайшлося місце. Вночі зірвалася злива, нас поливало дощем. Ми змокли й замерзли, хоча це був серпень. Наші провідники знали, що в цьому потязі був критий вагон, де їхали ті, хто супроводжував техніку. Ми попросили дозволити хоча б дітям розміститися і зігрітися там. Пізніше вся компанія розмістилася в тому вагоні, і так ми продовжили їхати далі. Оскільки в Києві нам видали якісь посвідчення біженців, то іноді на вокзалах нам вдавалося отримати хліб, суп або кашу.
Ми приїхали до Куйбишево, де дізналися сумну новину про те, що нацисти окупували Київ. Були сльози. Сім'я Богуславських вирішила залишитися в Куйбишеві, а ми, за порадою дядька Міші, вирішили поїхати до Ташкенту в Узбекистан. Логіка була проста: там було тепло, а в нас не було ані теплого одягу, ані взуття, тому там нам мало бути добре. Дядько Міша написав «Ташкент» на дверях нашого вагона, щоб зчіплювальники знали, куди його чіпляти.
Без особливих пригод ми доїхали до Ташкенту. На евакуаційному пункті нас нагодували, ми пройшли санітарний контроль, а потім нас направили в Андижанську область в село розкуркулених російських сімей. У тому селі наша сім'я оселилася в узбецькій родині. Ми жили в прибудові, в одному куті якої стояла корова господаря, а в іншому тулилися ми. У господарів народилося троє дітей. Їхній старший син вивчав російську мову, і він допомагав нам спілкуватися з господарями. Оскільки ми були новими членами колгоспу, у нас не було продуктових карток, але нам давали трохи їжі, бо ми працювали на фермі. Усе, що ми вирощували, під гаслом «Усе для фронту» відправляли до армії.
Ми прожили в голоді й холоді більше року. Потім нас перевезли в інше місце в маленькому містечку в тому ж регіоні, де ми отримали продуктові картки. Місцеве населення по-різному ставилося до евакуйованих. Хочеться згадати один випадок. Кілька місяців колгосп не давав нам ані їжі, ані платні, а потім ми отримали два кілограми ячменю. Я пішов на колгоспний млин, на якому колгоспники мали можливість безкоштовно помолоти своє зерно. Мельник, австрієць, який був військовополоненим із часів Першої світової війни, симпатизував біженцям. Коли я підійшов до нього з проханням помолоти мій ячмінь, він насипав його на жорна, зачерпнув трохи пшениці і додав її до ячменю. Коли я приніс додому цей скарб, мама не могла повірити своїм очам. Потім довгий час у нас було свято. Мама могла робити блінтці, і ми відчували себе благословенними. Ми були в безпеці, і нам вдалося уникнути долі багатьох наших друзів і сусідів, які потрапили до Бабиного Яру.
Написано Фрідріхом Рабіновичем, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
