У 1931 році сім'я мого батька, до якої входили дідусь Цаль, бабуся Шліма, дядько Авраам і мій батько Сеня, переїхала до Києва, Україна. Вони жили на вулиці Жилянській, 116. Пізніше до них приєдналася бабуся мого батька Райзль Яновська зі своєю дочкою Елькою.
У червні 1941 року батько працював над будівництві аеропорту біля кордону з Польщею в Рівненському районі, на заході України. У ніч на 22 червня 1941 року він перебував на будівництві. О 4:30 ранку він був одним із перших у СРСР, хто відчув початок нацистських авіабомбардувань.
Опівдні 22 червня 1941 року по радіо ми почули про те, що почалася війна з нацистською Німеччиною. По дорозі з Рівного додому батько власними очима бачив безперевні атаки німецької артилерії, танків, авіації. Це було справжнє диво, що протягом цього тижня йому вдалося повернутися до Києва.
Під час одного з бомбардувань Києва мій батько ночував у підвалі зі своєю бабусею Райзл і тіткою Елькою Гамарник. Це був останній раз, коли він їх бачив.
Оскільки він навчався в Київському інженерно-будівельному інституті, його разом з усіма іншими студентами й викладачами евакуювали в місто Куйбийшево в Росії. Невдовзі після цього його батьків і брата також евакуювали з Києва на схід Росії. Оскільки бабуся Райзль була важко хвора й не могла нікуди їхати, тітка Елька та її чоловік Мойсей залишилися з нею в Києві.
Напередодні вторгнення нацистів до Радянського Союзу в 1941 році єврейське населення Києва нараховувало приблизно сто сімдесят п'ять тисяч осіб. Нацистські війська захопили місто в середині вересня меншe ніж за два тижні.
29 та 30 вересня 1941 року спеціальний підрозділ німецьких військ СС за співучасті місцевих колаборантів убив понад тридцяти трьох тисяч євреїв, привівши їх до урочища за межами міста під назвою Бабин Яр. Чоловіків, жінок і дітей безперервно розстрілювали під час дводенної оргії смерті. У наступні місяці більшість з тих євреїв, що залишилися, були вбиті.
У 1944 році сім'я мого батька дізналася про долю своїх родичів, які залишилися в Києві під німецькою окупацією. Сусіди розповіли, що бабуся Райзль Яновська була настільки хворою, що навіть не могла ходити. Фашисти викинули її з балкона третього поверху. Дядько Мойсей і тітка Елька разом з іншими київськими євреями були відправлені до Бабиного Яру.
Протягом багатьох років після війни радянська влада тримала в таємниці масові вбивства тисяч євреїв у Бабиному Яру. Через політику Радянського Союзу будь-які зусилля із вшанування пам'яті зустрічалися із суворим спротивом.
Через двадцять два роки після того, як батько написав свій нарис про Бабин Яр, Анатолій Кузнєцов опублікував свій документальний роман «Бабин Яр». Роман вперше був виданий у 1966 році, а пізніше Кузнєцов охарактеризував це як «цензуровану форму» твору. Редактор літературного журналу скоротив книгу до чверті від її початкового об'єму, а також додав політкоректний матеріал.
Російський поет Євген Євтушенко написав поему «Бабин Яр» у 1961 році частково на знак протесту проти відмови Радянського Союзу визнавати трагедію Бабиного Яру. У ній він пише: «Є Бабин Яр, а пам'ятників - ні.
Крутий обрив, немовби він -
надгробок.
І страшно,
бо вже стільки літ мені,
як самому єврейському народу» (пер. О. Мороза).
Протягом наступних двадцяти років радянська політична антисемітська машина спотворювала правду про Бабин Яр. 12 березня 1970 року в офіційній радянській газеті «Правда» було опубліковано заяву, підписану п'ятдесят одним євреєм з України, що містила такий уривок: «Трагедія Бабиного Яру назавжди залишиться втіленням не тільки гітлерівського канібалізму, а й незмиваної ганьби їхніх спільників і послідовників: сіоністів». У 1976 році в Бабиному Яру нарешті з'явилася велика бронзова скульптура в пам'ять про мирних жителів і військовополонених, які були розстріляні там у 1941 — 1943 роках. Його поставили на штучну платформу, що не містила жодної згадки про євреїв. А радянський документальний ТВ-фільм 1981 року про Бабин Яр транслював ідею антисіонізму. Нарешті в 1991 році в Бабиному Яру була побудована «Менора», щоб вшанувати пам'ять тисяч євреїв, які були вбиті нацистами й українськими колаборантами.
Батько плекав пам'ять про свою загиблу сім'ю: бабусю Райзль Яновську, тітку Ельку та її чоловіка Мойсея Гамарника. Їхні імена, а також малюнки мого батька з потретами бабусі й тітки та його есе «Бабин Яр» були передані до Центральної бази даних імен жертв Шоа в Яд Вашем, Ізраїль. А ще мій батько створив меморіал для Чиказької асоціації ветеранів Другої світової війни, який знаходиться в синагозі, розташованій на розі авеню Каліфорнії та Роземонт-стріт у Чикаго.
Я щиро сподіваюся, що зусиллями мого батька й багатьох інших людей пам'ять про тих, хто загинув у Бабиному Яру й під час Голокосту, буде збережено. Результат їхніх старань постійно нагадуватиме майбутнім поколінням про зло, від якого постраждав єврейський народ під час Другої світової війни. Мій батько залишив своїй родині скарб, про який будуть згадувати поколіннями.
Написано Леонардом Спектором, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
