Коли почалася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, мій батько, Мордух Ісаакович Коробов, і моя мати, Сара Соломонівна Коробова, працювали на велосипедному заводі в Харкові, Україна. Мій старший брат Ісаак навчався в другому класі, а мені було всього два роки. У жовтні 1941 року завод, де працювали наші батьки, отримав наказ про евакуацію в Бухару, Узбекистан. Спочатку мої батьки хотіли залишити мене й брата з бабусею і дідусем у Харкові. Однак вони дізналися про масові вбивства євреїв нацистами, і було вирішено, що ми поїдемо разом. Мені було два роки і десять місяців, коли нашу сім'ю разом з іншими харків'янами посадили в криті вагони. Ми провели в дорозі більше місяця. Ми часто зупинялися. Під час бомбардувань люди вистрибували з вагонів, багато хто з дітьми на руках, і ховалися за насипами. Ми лягали обличчям вниз, прикривали вуха руками й чекали закінчення атаки. Іноді ми чули звук зумера локомотива й бігли назад до вагона — часто під снарядами, що вибухали, — бо боялися залишитися. Після кожної такої зупинки ми рахували жертв — загиблих, поранених і тих, хто відстав від потягу. Потім у нас закінчилася їжа й вода. Голодні діти плакали, багато хто захворів на дизентерію і мучився від вошей. У брудних смердючих вагонах не було чим дихати (туалету не було, і ми користувалися відрами). Дорослі й діти кашляли й задихалися.

Нарешті, коли ми доїхали до Бухари, нас разом з іншими родинами ромістили в колишній школі. Ми жили там в антисанітарних умовах кілька місяців, тому що не могли оселитися в будинках місцевого населення. Сорок шість місяців ми жили в маленькій кімнаті. Це фактично був передпокій, який місцеві жителі надали нам у користування із жалю. Наші стосунки з власниками квартири були напруженими. Ми часто сварилися й навіть билися з ними. Я був ще маленьким хлопчиком, коли дитина господарів вдарила мене палицею в око під час бійки. Око почорніло, довго гноїлося і не заживало.

Місцеві жителі були не дуже задоволені, що ми жили в їхніх будинках. Мої батьки та Ісаак, якому на той час було дванадцять, почали працювати на військовому заводі по десять-шістнадцять годин на день. Я ходив у дитячий садок. Мене забирали додому тільки вночі й часто залишали на день або довше. Під час одного з тих довгих днів я серйозно травмувався, коли потягнувся, щоб дістати до гачка для одягу, і на мене впала довга шафа. Я довго лежав у лікарні. Після цього я відчував сильні головні болі й запаморочення. У мене були проблеми зі сном, і я став слабозорим. Наслідки цієї травми я відчуваю і сьогодні. Мене більше не водили в садок. Замість цього я ходив з мамою збирати бавовну на плантації. Яскраво-біле цвітіння бавовни ще більше погіршувало мій зір, і я вже не міг бачити. Після спеціального лікування я став носити спеціальні окуляри для сліпих.

У грудні 1943 року батько зголосився їхати на передову. Він відразу ж був приписаний до стрілецького батальйону, а під час першого бою 27 січня 1944 року, був убитий. У мене залишився один-єдиний лист, написаний перед цим боєм, в якому мій батько прощається з нами. Я був маленьким хлопчиком, але навіть сьогодні пам'ятаю, як плакала мама, тримаючи той лист у руці, у маленькій кімнаті в Бухарі, і як ми з братом теж почали плакати, хоча, можливо, ще не до кінця усвідомлювали втрату.

Восени 1945 року ми повернулися до зруйнованого Харкова. На місці будинку, де ми жили, ми знайшли лише попіл і руїни. Люди, які знали наших бабусь і дідусів, розповідали нам, що бачили їх серед інших євреїв, яких забрали до Дробицького Яру. Перші півроку в Харкові ми ділили кімнату з далекими родичами й друзями. Потім нам дали кімнату (розміром 10,5 метрів) в комунальній квартирі старого будинку біля залізничної станції Левада. Там була одна маленька кухня на п'ять сімей... Одна маленька кухня на п'ять сімей. Кожна родина мала свій маленький кухонний стіл і примус для приготування їжі. Туалет був на вулиці, і виходити на вулицю взимку був особливо складно. Питну й технічну воду приносили з вулиці. У сильні морози насос часто замерзав і не працював. У нас не було дров, щоб обігріти свою кімнату.

Після війни моя мама недовго працювала на велосипедній фабриці, а потім закрійницею на в'язальній фабриці, до виходу на пенсію. Вона прокидалася на світанку й відвозила мене до школи на санчатах. Я добре пам'ятаю ці довгі подорожі слизькими, розбитими вулицями. Було морозно. Мій одяг був легким і дірявим, тому в мене часто були обморожені щоки, руки й ноги. У дитинстві у мене розвинулося варикозне розширення вен і тромбоз, хвороби, які робили мене непридатним до армії. Коли я приїхав до Сполучених Штатів у 1998 році, мені зробили кілька операцій.

У 1946 році я пішов до школи. Взуття та одягу після війни не вистачало. Якось мама дістала мені вживану пару взуття. Один черевик був чорним, інший темно-коричневим, і обидва були залатані в багатьох місцях. Вона також знайшла для мене штани й поношену сорочку. Це була моя шкільна форма. Зима 1946 року в Харкові була особливо холодною, тому мама набивала моє взуття старими газетами. У школі ми не знімали пальт через холод. У нас не було парт, просто ряди стільців, а замість зошитів ми використовували клаптики грубого коричневого паперу. Чорнило на тому папері розтікалося, а потім розмазувалося, викликаючи гнів учительки, бо їй було важко розбирати наші каракулі. За таких обставин останнє, про що ми думали, це навчання. Усе, чого я хотів, це поїсти, і головне питання дня полягало в тому, де взяти трохи дров для печі. Я біг на станцію Левада, де у вдалі дні міг зібрати вугільного пилу й тріски біля воріт складів. Коли мені вдавалося притягувати таке надзвичайне багатство додому, я відчував себе найщасливішим хлопчиком у всьому світі.

Написано Михайлом Коробовим, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017