Валентина Ісааківна Марголіна народилася навесні 1932 року в Мінську в будинку свого дідуся, відомого тесляра по червоному дереву. Доля склалася так, що добрі люди, які врятували її від гетто, вписали вигадану інформацію в її документи, тому вона не знає точної дати свого дня народження. Змінилася і її національність.
Батько Валентини, Ісаак Левін, був візником, а мати, Сіма, домогосподаркою. У Ісаака й Сіми було п'ятеро дітей: найстарший — син на ім'я Йосип і чотири дочки: Валентина, Майя, Сара й новонароджена Люба. Усі вони опинилися в полоні в мінському гетто.
Сестра Валентини, Майя Крапіна, розповідає їхню історію у своїй книзі «Живий... Так, я живий!» (2005).
Ми переїхали в гетто. Жили всі в одній кімнаті. До нашого одягу мама пришила жовті круглі нашивки. Води не вистачало, мила не було взагалі. Лазні в гетто не працювали. І людей було багато. Жахливо згадувати, як усі виглядали...
Часто людей колонами вели по вулиці на кладовище. Там їх вишикували вздовж ям, які були викопані праворуч від воріт, і розстрілювали. Люди падали один на одного....
Під час першого погрому в 1941 році батько був убитий.
Ще до того постійний страх змушував шукати спосіб вижити. Дідусь із батьком викопали схованку під підлогою. Вночі вони виносили землю. Щойно на вулиці почало лунати «Погром! Погром!», ми кинулися до тієї схованки. Усі були паралізовані від страху. Мати, побоюючись, що Люба заплаче, притиснула до грудей її маленьку голівку. Незабаром все закінчилося. Ми почали виходити з укриття. Мати з Любою вибралися. Моя молодша сестричка мовчала. Мама нахилилася над нею і видала звук, який і донині резонує в моїх вухах. Це був і стогін, і крик. Через це я відчула себе жахливо. У мами в руках лежала моя молодша сестричка, мертва. Сильно стиснута, вона задихнулася в схованці. Смерть однорічної дитини врятувала життя кільком людям.
У сім'ї нас залишилося шестеро: дідусь, мати, Йосип, Валя, Сара і я. Взимку ситуація погіршилася. Було холодно. У нас закінчилися дрова. Піч топили меблями, а ще ми розібрали паркан.
Голод завжди переслідував нас. Він змушував нас йти на вкрай небезпечні кроки. Ми пролазили через колючий дріт і йшли в «російський мікрорайон» жебракувати. Колючий дріт псував увесь наш одяг. Ми вдягалися в жалюгідні ганчірки.
Під час погрому 2 березня 1942 року нацисти вбили понад 3 500 євреїв усього за два дні. Трупи кинули в кар'єр по вулиці Заславській, трохи засипавши їх землею. Місцями кров просочувалася крізь землю. У деяких місцях земля «дихала».
З кожним днем усе більше дітей ставали сиротами — нацисти вбивали їхніх батьків. Для них створили дитячий будинок. Діти були виснажені, сама шкіра й кістки. Але карателі не були милосердними навіть до цих нещасних душ. У березні 1942 року їхні тіла були зариті в кар'єрі на вулиці Ратомській.
Це місце стало меморіалом єврейської трагедії під назвою «Діра».
Восени 1941 року із Західної Європи прибуло 25 колон в'язнів, майже 24 000 осіб. Це були євреї з країн Європи. Їх розселили по будинках, власників яких було вбито під час погрому 7 листопада 1941 року. Усі ми були приречені: один за одним ми помирали від голоду, холоду, антисанітарії, під час облав і погромів. Людей використовували для виконання різних робіт, а потім страчували. Згодом приходила черга наступних жертв. Весняного дня 1942 року двері раптово відчинилися, і до нас зайшло двоє поліцейських. Вони наказали матері одягнутися і слідувати за ними. Мати взяла Сару на руки й вийшла з будинку... Йосип повернувся додому й сказав, що маму повісили. Ми вийшли на міську площу біля юденрату. На площі висіли люди. Їх було близько десяти. Вітер розгойдував їх. Тіло матері висіло першим з краю площі. Нам не дозволили зняти їх. Ми не знали, що сталось із Сарою. Її тіла не було поруч із матір'ю. Ми нічого не знали про її долю. Потім трупи кудись увезли. Дідусь загинув слідом за матір'ю, влітку. Під час чергового погрому він вчасно не затаївся у схованці. Його забрали. Після того знайомі влашутвали Валю до дитячого будинку на російській стороні.
Написано Валентиною Ісааківною Марголіною, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
