Моя мама, Дора Соломонівна Зуперман, народилася в Мінську в 1916 році. До війни працювала вчителем. Коли в 1941 році почалася війна, її чоловіка, Самуїла Красильщикова, призвали до армії. Перед від'їздом йому вдалося знайти місце у вантажівці для своєї сім'ї — дружини, чотирирічної дочки Мари (Марочки) та родичів дружини, Нехама й Шмерля Зуперманів. Він сподівався, що родина втече від німців, що наступали. Під час авіанальоту вантажівка згоріла, і моїй мамі із сім'єю довелося повернутися до Мінська.
У Мінську німці переселили всіх євреїв до гетто. Мою маму із сім'єю розмістили в невеликому дерев'яному будиночку разом з кількома іншими сім'ями. Більше двадцяти людей жили в трьох крихітних кімнатах і спали на підлозі. Щодня мою маму та інших працездатних людей примушували працювати на залізничній колії біля табору для військовополонених. Одного разу моя мама побачила серед військовополонених свого брата Давида. Вона хотіла допомогти йому втекти, тому знайшла для нього якийсь жіночий одяг, але наступного дня дізналася, що Давида повісили. Хтось повідомив німцям, що він єврей.
Під час першого погрому в гетто всі мешканці будинку сховалися в одному місці під підлогою. У моєї мами почалися передчасні пологи, і людям, які ховалися разом із нею, доводилося затуляти їй рот, щоб заглушити крики. Якби їх знайшли, німці разом зі своїми колаборантами, поліцаями, убили б усіх. Моя мама народила здорового хлопчика Наума.
Поки мама була на роботі, її батько доглядав за дітьми. Одного разу людей, які поверталися з роботи, не пустили в гетто. Протягом трьох днів, погрожуючи розстрілом, їх тримали на вулиці, а тим часом німці й поліцаївбивали дітей і літніх людей, які залишилися в гетто. Ті, хто був на це здатен, намагалися сховатися. Але мій дідусь, який був глухим, не розумів, що відбувається, тому залишився в будинку із шестимісячним Наумом і чотиримісячним сином старшого брата мами Аврама. Поліцай виштовхав мого діда на вулицю, використовуючи приклад своєї гвинтівки. Пізніше сусіди розповіли, що дідусь тримав двох хлопчиків на руках, ніби звиток Тори. Вони втрьох були вбиті. Справжнім дивом стало те, що Марочку врятувала шістнадцятирічна Поліна Альперович. Вони три дні переховувалися і бачили всі вбивства. Цей жахливий погром почався 2 березня 1942 року.
Після цього мама всюди брала Марочку із собою, ховаючи дитину під пальто на спині. Мама працювала на кузні, власник якої, німець, був доброю людиною. Нацисти відправили його дружину-єврейку в трудовий табір, а його — на Східний фронт. Він жалів Марочку й пригощав їй гарячим супом.
Коли німці почали ліквідацію гетто, першу групу в'язнів вивезли в містечко Тростянець і розстріляли. Мою маму з Марою забрали з іншою групою. Коли вантажівка, яка їх перевозила, пригальмувала, повертаючи за місто, мама викинула Марочку якнайдалі, а потім і сама зістрибнула з вантажівки. Інші в'язні пішли за її прикладом. Більшість із них поліцаї вбили, але деяким вдалося втекти.
Ходили чутки, що в Налибоцькому лісі під Мінськом розташувалися єврейські партизани, але мама й Мара натрапили на білоруських партизанів, які спочатку звинуватили їх у шпигунстві й хотіли розстріляти. Зрештою партизани відпустили їх, показавши шлях до єврейського партизанського загону на чолі із Зоріним. Цей загон, який в основному складався з людей похилого віку, жінок і дітей, мав невеликий бойовий підрозділ, який діяв разом із загоном Бєльських. Жити серед партизанського загону було фізично дуже важко, але емоційно там було набагато легше, ніж у гетто.
Після звільнення Мінська мої рідні повернулися додому. Моя мама була дуже обізнаною і досвідченою педагогинею. Вона першою серед викладачів судномоделювання отримала вищу урядову нагороду заслуженого викладача Білоруської республіки. Мара стала лікарем акушером-гінекологом і врятувала здоров'я і навіть життя сотням жінок. Після еміграції до США в 1989 році вона працювала в гематологічній лабораторії в селищі Скокі, що в Іллінойсі, до свого останнього дня.
Написана Натою Андиниш, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
