Евакуація моєї сім'ї у перші дні Великої Вітчизняної війни, мабуть, мало чим відрізнялася від евакуації більшості радянських сімей. Оскільки на початок війни мені не було й чотирьох років, усе, що я знаю про нашу евакуацію, — це спогади моїх батьків або мої власні. На той момент мій тато був професійним військовослужбовцем, який служив у військовій частині, дислокованій на заході Білорусі, майже на кордоні з Польщею, де жила наша сім'я. Рано-вранці в неділю 22 червня 1941 року мама поїхала в Мінськ, щоб забрати пошитий костюм, а я залишилася з її дев'ятнадцятирічною сестрою, яка приїхала до нас у гості. Військову частину мого батька мобілізували, але батько мав нагоду прибігти додому, щоб попередити, що відправить машину, яка відвезе нашу сім'ю до Мінська. Він попросив мою тітку зібрати все необхідне. Звичайно, вона була настільки налякана й розгублена, що взяла лише кавничку, мою ляльку й плюшевку(піджак). Остання річ нам справді згодилася пізніше.
Усіх військовослужбовців завантажили до кузова вантажівки й повезли до Мінська. По дорозі ми потрапили під авіабомбардування, і тітка накрила мені голову плюшевкою. Через те, що машина підстрибувала на вибоїнах і ямах, утворених бомбами, плюшевка зіскочила з моєї голови. Навіть зараз я пам'ятаю, як земля й вогонь злітали до неба величезними стовпами. Було дуже страшно. Наш водій дивом зміг довезти нас до мінського вокзалу, звідки проводили евакуацію сімей військових. Кілька разів люди намагалися переконати маму поїхати, але вона не погоджувалася, тому що чекала нас. Ми приїхали прямо перед тим, як нас відправили на останньому потязі. І навіть зараз я все ще бачу у своїх спогадах страшенно сиву жінку із запалими очима й заплаканим почорнілим обличчям, яка простягає руки до мене й кричить: «Доню моя, моя донечко!». Усі говорили мені, що це — моя мама, а я плакала й намагалася заштовхатися в дальній кут вагона.
Ще один епізод, який я пам'ятаю, також стався на вокзалі. Щоразу коли поїзд зупинявся на станції, люди виходили з вагона, щоб сходити за окропом. На одній з таких зупинок моя тітка пішла набирати воду, але раптово почався авіаналіт, і поїзд швидко рушив далі. Тітка не повернулася вчасно, і здавалося, ніби ми втратили її назавжди. Моя мама шукала її на кожній наступній станції. На одній зі станцій ми сиділи навпочіпки біля відчинених дверей вагона, плакали й шукали тітку. Раптом ми побачили, як вона біжить до нашого вагона. Обличчя її було чорне, а в руках вона несла чайник з окропом. Виявилося, що машиніст локомотиву взяв її до себе покататися.
Нас привезли до колгоспу під назвою «Перше травня» у Чкаловській області Курманаївського району. Ми прожили там з кінця червня 1942 року по квітень 1944 року. Ми жили, як і всі інші. Мама працювала у колгоспі, а тітку призвали до армії, де вона служила до 1945 року.
У 1944 році люди пухли від голоду, і багато хто помер. Укотре в пам'яті виринають спогади про білу занавіску, яка закривала полицю на стіні. У кращі часи мама зберігала на тій полиці свій домашній хліб. Мені дуже хотілося їсти, тому я благала маму подивитися і перевірити, чи, не залишилося на тій полиці хоч крихти хліба.
Не знаю, як мама дізналася про звільнення Мозира (Гомельська область) від німців, але після цього вона направила туди листа. Нам зателефонували, і в квітні 1944 року ми переїхали туди. Німці були десь дуже близько. Щоночі ми зазнавали авіанальотів. Ми ховалися в окопах, які зробили мешканці нашого будинку, а вранці знаходили нитки різнокольорових намистин з пластмаси. Не пам'ятаю, якими вони були, але німці щось скидали з літаків.
Мій батько воював протягом усієї війни на різних ділянках фронту. Він був поранений, але, на щастя, вижив і залишився в армії. Служив у Мінську, Вільнюсі й Смоленську, а останнім місцем його служби став Іркутськ. Ми їздили за батьком усюди, куди його відправляли. Невдовзі після смерті Сталіна в 1953 році євреїв почали звільняти з військової служби. Мого батька теж звільнили, але йому не призначили ані вихідної допомоги, ані пенсії, тому що йому не вистачило стажу (трьох місяців до повних двадцяти п'яти років). Мої батьки написали листа [Лаврентію] Берії, [Миколі] Булганіну й [Георгію] Маленкову. У нас не було заощаджень, тому ми не могли повернутися до Білорусі, де жили до війни й де в нас залишилося кілька родичів, що пережили війну й Голокост.
Голокост торкнувся і нашої родини. Зрештою батько отримав вихідну допомогу, і ми змогли переїхати до Мінська, де зіткнулися з різними життєвими труднощами, пов'язаними із житлом і працевлаштуванням. Майже двадцять п'ять років мій батько був військовим, і, звичайно, у нього не було цивільної професії. Я думаю, що всі пам'ятають, що це були за роки. У 1959 році після неодноразових звернень до Міністерства оборони батько нарешті отримав неповну пенсію. Але це вже інша історія виживання моєї сім'ї.
Написано Софією Рудерман, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
