До війни наша сім'я жила в Києві. Коли почалася війна й до того, як німці окупували місто, дехто з моїх родичів залишив Київ і евакуювався на схід, інші пішли на фронт. Мої батьки, Ханна й Авраам Черняховські, залишилися в Києві. Мій батько був тяжко хворий. У нього був рак, і він був практично прикутий до ліжка. Як і більшість російських євреїв, він вважав, що німці — цей культурний народ — не будуть переслідувати мирних жителів. Він згадував, що під час Громадянської війни в Росії прихильники Петлюри й Будьонного влаштовували єврейські погроми, у той час як німці поводилися цивілізовано. «Це ті ж самі люди. Вони не змінилися», — казав він, щоб заспокоїти себе й маму.
19 вересня 1941 року німці увійшли до Києва. Наш сусід Павло Михайлович, учитель української мови, був серед тих, хто вітав окупаційні війська. Він був щасливий — для нього це був кінець комуністичного й радянського правління, а Україна отримувала змогу жити щасливо «без москалів [зневажливо про росіян — пер.] і без кікесів».
28 вересня до нас постукав Павло Михайлович. Моя мама відкрила двері. Зі злим оскалом на обличчі він повідомив, що нова адміністрація розмістила на стінах будівель таке оголошення: «Наступного дня всі євреї Києва повинні прибути з документами й цінними речами на перехрестя вулиць Мельникова й Дегтярівської в Лук'янівському районі. Тих, хто не виконає наказ, розстрілюватимуть». Коли мама запитала, що їй робити зі своїм прикутим до ліжка чоловіком, цей сусід, поважний вчитель міста, відповів: «Це ваші проблеми. Але завтра о шостій щоб і сліду вашого не залишилося. Ми не хочемо морочитися з вашим похороном, коли німці вас розстріляють».
Тієї ночі мої батьки не могли заснути. Мама молилася. Вона завжди відзначала єврейські свята, і в цей день був єврейський Новий рік Рош га-Шана. Щоб мій хворий тато заспокоївся, мама намагалася не показувати страху.
Ще до сходу сонця мої батьки назавжди закрили двері свого дому. Кілька сусідів вийшли попрощатися. Вони згадували й пізніше пов'язували з нами останні слова моєї мами: «Я хотіла б ще раз побачити своїх дітей».
Наші сусіди бачили, як мої батьки йшли вулицею. Батько однією рукою спирався на тростину, намагаючись полегшити біль у нещодано зламаній нозі, а іншою тримався за маму. Вони дійшли до будинку, де до війни жила сім'я моєї сестри Зіни. Там батько сів на сходинки, щоб відпочити. Біля вхідних дверей стояла тітка Мотя, двірник. Мама підійшла до неї, щоб попрощатися, а тітка Мотя запропонувала їй сховатися у своїй квартирі. Вона сказала: «Ханно, ти ще молода. Тобі всього п'ятдесят п'ять. Помирати зарано. Твій Абрам усе одно довго не протримається. Я допоможу йому дістатися місця збору, а ти залишайся тут. Ти не схожа на єврейку, а українською говориш краще багатьох українців. Я сховаю тебе в селі. Я скажу, що ти моя сестра. Пам'ятаю, як ви із Зіною врятували моїх дітей і мене під час голоду. Тепер моя черга допомогти вам». Але мама не погодилася залишати чоловіка. Вона вирішила розділити із ним його долю. Пізніше Мотя розповіла мені, як мама зняла обручку й попросила віддати її Зіні, якщо та повернеться.
Мотя допомогла батькам дістатися до Лук'янівки. Без неї вони не змогли б подолати цей шлях до своєї спільної могили. Батьки подякували їй за допомогу й попрощалися.
Пізніше Мотя розповідала мені, що вулиці були повні німців і поліцаїв. Вона побачила юнака з перев'язаною ногою, який сидів на тротуарі, бо вже не міг іти. Німець щось сказав поліцаю, який потім підійшов до хлопчика і вистрілив йому в голову. Моті пощастило, що вона не бачила, як фашисти відкрили кулеметний вогонь по голим людям в яру — жінкам, дітям і людям похилого віку. Вона б втратила розум.
Мої батьки розділили долю всіх євреїв, які загинули в Бабиному Яру. Я дуже добре пам'ятаю своїх батьків і часто намагаюся уявити, що вони думали й що робили у свою останню годину.
З тих трагічних подій минуло сімдесят років. Час може вилікувати й загоїти рани, але він не може стерти нашу пам'ять. Шість мільйонів європейських євреїв втратили життя у ході Шоа. І фашизм, як і рак, знову поширюється у світі. Ми повинні разом протистояти цьому злу. Ми не можемо допустити, щоб Бабин Яр повторився!
Написано Давидом Черняховським, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
