До війни мій дід, Йосип Шмуель Пікус, його дружина і троє їхніх дітей (це був його другий шлюб) жили в невеликому містечку Койданово (нині Дзержинськ), недалеко від Мінська. У Койданово до Революції налічувалося від трьох з половиною до чотирьох тисяч жителів.
Німеччина напала на СРСР 22 червня 1941 року. 22 або 23 червня мій дідусь завантажив свою сім'ю і якесь майно на віз, запряжений конем, і разом з юрбою інших біженців вирушив на схід. По дорозі солдати радянської армії конфіскували коня і віз, і сім'я продовжила йти пішки в сторону містечка під назвою Червень. Однак, уже було надто пізно — там знаходився німецький форпост. Дідові довелося повернутися в Койданово.
Мій батько, Елкон Йосипович Пікус, розповів мені, що було далі. Німецькі війська окупували Койданово ввечері 25 червня 1941 року. Протягом тижня німці оголосили, що всі чоловіки у віці від п'ятнадцяти до шістдесяти років повинні зібратися на центральній площі, звідки їх відправлятимуть на роботу. Їм сказали взяти їжі на три дні. Їх розділили на три групи й відправили до села Галинки, Старинки та іншіх місць. Пізніше стало відомо, що цим чоловікам наказали викопати могили для себе, після чого розстріляли. Однак місцеві поліцаї так ніколи й не сказали сім'ям страчених про те, що сталося; навпаки, вони продовжували вимагати в них їжу начебто для рідних.
Незабаром було оголошено, що на вулиці Віленській буде гетто, і решту єврейського населення переселили туди. Три-чотири сім'ї повинні були ділити на всіх один будинок, корівник або сарай. Вхід або вихід з гетто були заборонені.
Люди намагалися обміняти одяг на шматочок хліба або пару картоплин. Поліцаї обшукували будинки в гетто й забирали все цінне. Під час цих обшуків усіх, хто намагався захистити свої речі — пару взуття чи сукню — жорстоко били. Після одного з таких обшуків сестра мого батька Міндл була вся в синцях.
Так продовжувалося до 21 жовтня 1941 року. На той час у гетто залишилися самі лише літні люди, жінки й діти. Зрання 21 жовтня людей зібрали на вулиці Віленській і повідомили, що їх переселятимуть, після чого повели в бік села Макавчиці. На третьому провулку, що вів на вулицю Юрздика, усіх примусили проходити вузьким проходом, з одного боку якого був паркан, а з іншого — штучний пагорб. Дорога різко пішла під уклін, і людей попереду примушували продовжувати рухатися вперед через тисняву позаду них. Люди підходили до краю величезної ями, яку таємно викопали вночі. Тоді з протилежного боку ями стріляли. Так було страчено всіх.
Деякі ще залишалися живими після розстрілу. Земля, насипана зверху, продовжувала ворушитися протягом декількох днів після розправи. Молодій жінці на ім'я Зуппер, яку не було поранено, вдалося втекти з ями.
Ця величезна могила, ледь вкрита ґрунтом — братська могила для євреїв Койданово — залишалася недоторканою до дня звільнення Білорусі від німців. У 1944 році євреї, які вижили, незважаючи на спротив місцевої влади, навели лад на цій могилі, де були поховані їхні близькі, і встановили біля неї пам'ятник з огорожею. На камені висічені такі слова скорботи: «Тут, у цій могилі поховані 1 600 мешканців не Дзержинська, що загинули від рук фашистських вбивць». Радянська влада не дозволяла жодних згадок про національність убитих.
У цій могилі поховані мої родичі: моя тітка Міндл і її діти, Фіма й Еля, перша дружина мого діда та її діти, Ханна й Толя. Загалом сімнадцять моїх родичів були вбиті під час Голокосту. У день страти деяким єврейським чоловікам, у тому числі моєму дідові Йосипу і його старшому синові Альтеру, вдалося дістатися до Мінська лісовими стежками. Там вони знову потрапили до гетто й були вбиті під час його ліквідації.
Одна з наших родичок, Соня Каждан, втекла з Мінського гетто й приєдналася до партизанського загону Зоріна. Відразу після звільнення Білорусі вона відвідала нас у Новосибірську, куди нас евакуювали, і розповіла, що там сталося.
Написано Львом Пікусом, Непочуте, але не забуте. Том 1, 2017
